Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді суддів: Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_4 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України, третя особа - Служба у справах дітей Городянської районної державної адміністрації Чернігівської області про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою громадянина Афганістану ОСОБА_4 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2015 року,

У січні 2015 року громадянин Афганістану ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України, третя особа - Служба у справах дітей Городянської районної державної адміністрації Чернігівської області, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03 листопада 2014 року № 576-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати дії Державної міграційної служби України незаконними в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства; зобов'язати Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2015 року, позивачу відмовлено у задоволенні адміністративного позову.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що неповнолітній ОСОБА_4 є громадянином Афганістану.

15 березня 2014 року на підставі статті 3 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб позивач був переданий на територію України у встановленому угодою порядку за незаконний перетин Державного кордону.

Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 березня 2014 року у справі № 308-3431/14а позивача примусово видворено за межі території України.

05 червня 2014 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області із заявою про визнання його біженцем або, особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з висновку відділу у справах біженців та соціальної інтеграції УДМС України в Чернігівській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_4 від 26 вересня 2014 року у справі № 11 2014СN0016, дані, які свідчили б, що позивач був змушений прибути та залишитись в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання відсутні, а тому він не відповідає умовам, передбаченим пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Рішенням Державної міграційної служби України № 576-14 від 03 листопада 2014 року ОСОБА_4 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 21 листопада 2014 року позивачу направлено повідомлення від 11 листопада 2014 року № 32.

Вважаючи такі дії відповідачів протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у позивача відсутні обґрунтовані обставини для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, а тому рішення відповідача про відмову позивачу у наданні статусу біженця є обґрунтованим та законним, оскільки заява позивача про надання такого статусу була вирішена з дотриманням встановленої законодавством процедури, вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) , Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (995_363) .

Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За приписами частин 1 і 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Також, пунктами 99, 100 глави другої вказаного Керівництва встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто, відмова видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмова у дозволі повернутися на свою територію). Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, будь-які об'єктивні докази, що позивач є жертвою переслідування і, що країна громадянської належності відмовила йому в послугах, в захисті або в дозволі повернутися на свою територію відсутні. А причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні та отримати статус біженця, не пов'язані з обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань саме за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, судами встановлено, що позивач до передачі на територію України перебував у Таджикистані, після чого прибув до Словакії, де був затриманий за незаконний перетин державного кордону, за захистом у останній країні не звертався, мав намір доїхати до Австрії, де планував навчатись, а потім працювати, з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся тільки 05 червня 2014 року.

Крім того, як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, при проходженні співбесіди та заповненні реєстраційного листа позивач зазначив, що він не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, політичної партії, утисків на батьківщині за релігійною, расовою чи національною ознаками не зазнавав.

Згідно абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

З огляду на викладене, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог через відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача стати жертвою переслідувань через його релігійні чи політичні переконання та підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту у розумінні пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В обґрунтування касаційної скарги позивач не наводить доводів, які б давали підстави вважати, що судами при розгляді справи допущені порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Тому колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.