Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18.03.2009 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 09.06.2009 у справі № 2-а-2897/09/0570

за позовом Комунального підприємства "Добропільська служба єдиного замовника" до Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, -

Комунальне підприємство звернулось до суду із позовною заявою визнати недійсним податкове повідомлення-рішення від 19.12.2008 № 0002981540/0, яким державною податковою інспекцією позивачу визначено 50 % штрафні (фінансові) санкції у розмірі 45 206,73 грн. за затримку граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання за липень 2007 року.

Судом першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено.

Судові рішення обґрунтовано тим, що діючим законодавством не передбачено право податкового органу самостійно без згоди платника податків змінювати призначення платежу.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, де порушує питання скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на порушення судами норм матеріального права, та позовні вимог залишити без задоволення. На думку скаржника судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права, а саме п. 7.7. ст. 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", положеннями якого визначено, що податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов'язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов'язковими платежами) - у рівних пропорціях. Тому кошти, що надходили від позивача за поточні податкові зобов’язання, зараховувались до бюджету як направлені на погашення податкового боргу, що виник раніше.

У поданих запереченнях на скаргу позивач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Фактичною підставою для застосування позивачу 50 % штрафних (фінансових) санкцій слугував висновок податкового органа, викладений у акті перевірки від 16.12.2008, що в порушення пп. 5.3.1 п.5.3 ст. 5 Закону України від 21.12.2000 № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" позивачем порушено строки сплати самостійно узгодженого податкового зобов’язання у розмірі 90 413,00 грн. за липень 2007 року.

Як встановлено судами попередніх інстанцій передумовою застосування до позивача фінансових санкцій у цій справі було самостійне зарахування платежів податковим органом, спрямованих платником податку в рахунок погашення поточних податкових зобов’язань, у рахунок сплати податкового боргу.

Задовольняючи позовні вимоги, суди у цій справі керувалися положеннями Закону України 21.12.2000 № 2181-III "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) (втратив чинність 01.01.2011), який є спеціальним законом з питань оподаткування і який установлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків, визначені заходи, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу і серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

Таким чином, у разі недотримання платником податків порядку погашення податкового боргу та виконання податкових зобов'язань, передбаченого п. 7.7 ст. 7 Закону, податковий орган не наділений правом чи обов'язком змінювати призначення платежу, визначене платником податків.

Підпунктом 7.1.1 п. 7.1 ст. 7 Закону № 2181-III визначено, що джерелами самостійної сплати податкових зобов'язань або податкового боргу платника податку є будь-які власні кошти такого платника податку. Отже, грошовий платіж є єдиною формою сплати податкових зобов'язань і погашення податкового боргу.

Відповідно Інструкції про порядок ведення державними податковими інспекціями оперативно-бухгалтерського обліку податків і неподаткових платежів, затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 12.05.1994 № 37 (z0114-94) (чинної на час виникнення спірних правовідносин) при обробці розрахункових документів про сплату платежів до бюджету в автоматичному режимі з використанням даних електронного реєстру розрахункових документів відповідальною особою, яка проводить їх обробку, за зовнішніми ознаками перевіряються дані заповнення реквізиту "Призначення платежу" на відповідність необхідним вимогам та на його паперовій копії проставляються дата та підпис відповідальної особи.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин по справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд, -

Касаційну скаргу Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції відхилити.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18.03.2009 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 09.06.2009 у справі № 2-а-2897/09/0570 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .