Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва

на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.12.2009 р.

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2010 р.

у справі №2-а-4497/09/1470

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Наше пиво"

до Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва

та Головного управління Державного казначейства України у Миколаївській області,

за участю Прокурора Миколаївської області,

про визнання протиправними дій, стягнення суми бюджетного відшкодування за декларацією з податку на додану вартість за травень 2009 року,

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.12.2009 р. (суддя –О.А.Зіньковський), залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2010 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя –С.Д.Домусчі, судді –О.О.Димерлій, О.В.Єщенко), задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Наше пиво" (далі –позивач, ТОВ "Наше пиво") до Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва (далі –відповідач, ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва) та Головного управління Державного казначейства України у Миколаївській області (далі –відповідач, ГУДК України у Миколаївській області). Визнано протиправними дії ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва щодо ненадання висновків про відшкодування позивачу з Державного бюджету України суми бюджетного відшкодування за декларацією з податку на додану вартість за травень 2009 року у розмірі 941.667,00 грн.. Стягнуто з Державного бюджету України через ГУДК України у Миколаївській області на користь позивача суму бюджетного відшкодування за декларацією з податку на додану вартість за травень 2009 року у розмірі 941.667,00 грн.. присуджено з Державного бюджету України на користь позивача суму сплаченого судового збору у розмірі 1703,40 грн..

Висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову мотивований відсутністю правового зв’язку між правом позивача на включення сплаченої у зв’язку з придбанням товару суми податку на додану вартість до податкового кредиту і відповідно правом на бюджетне відшкодування такого податку та виконанням обов’язку щодо перерахування до бюджету суми вказаного податку постачальниками в ланцюгу поставки товару.

Не погоджуючись з зазначеними судовими рішеннями, ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій з підстав порушення судами норм матеріального та процесуального права просить їх скасувати та прийняти нове, яким відмовити ТОВ "Наше пиво"у задоволенні позовних вимог у частині стягнення з Державного бюджету України суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість у розмірі 941.667,00 грн., а в частині позовних вимог про визнання протиправними дій ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва щодо ненадання висновків до Державного казначейства про відшкодування позивачу податку на додану вартість у розмірі 941.667,00 грн. –провадження у справі закрити.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідача позивач просить залишити її без задоволення, а судові рішення –без змін.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачем 28.04.2009 р. було укладено договір №762 купівлі-продажу нежитлового приміщення з ПП Фірма "Игдем", інтереси якої представляло ТОВ "Екомет"відповідно до договору доручення від 20.03.2009 р. №203/дд.

Виконання зазначеної господарської операції підтверджується проведенням позивачем розрахунків з контрагентом на загальну суму 5.650.000,00 грн. (в т.ч. податок на додану вартість 941.666,67 грн.), що вбачається з платіжного доручення від 28.04.2009 р. №1, а також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18.05.2009 р. №22748142.

У червні 2009 року позивачем було подано до ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва податкову декларацію з податку на додану вартість за травень 2009 року та розрахунок суми бюджетного відшкодування, в якому визначено суму податку на додану вартість, що підлягала бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку за підсумками поточного звітного податкового періоду (травень 2009 року), у розмірі 941.667,00 грн..

Представниками податкового органу у липні 2009 року було проведено позапланову виїзну перевірку позивача з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку за травень 2009 року, яка виникла за рахунок від’ємного значення податку на додану вартість, що декларувалось у період з 01.04.2009 р. по 30.04.2009 р., за результатами якої 23.07.2009 р. було складено довідку №902/23-700/35722942.

Зазначеною довідкою контролюючим органом встановлено неможливість підтвердження заявленої платником податку до відшкодування з бюджету суми податку на додану вартість за травень 2009 року у розмірі 941.667,00 грн. зважаючи на відсутність відповідей постачальників позивача на дату проведення перевірки.

Суд касаційної інстанції погоджується з доводами судів попередніх інстанцій відносно того, що такі висновки відповідача є безпідставними з огляду на наступне.

Нормами п.1.8 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість"№168/97-ВР від 03.04.1997 р. (надалі – Закон України №168/97-ВР (168/97-ВР) ) визначено бюджетне відшкодування як суму, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом (зокрема у випадках, вказаних у п.п.7.7.2 п.7.7 ст. Закону України №168/97-ВР (168/97-ВР) – бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від'ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередніх податкових періодах постачальникам таких товарів (послуг)).

Згідно з пп.7.4.1 п.7.4 ст. 7 Закону України №168/97-ВР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 цієї ж статті встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

За змістом наведених норм наявність господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), призначених для використання у власній господарській діяльності платника податків, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту та права на бюджетне відшкодування податку на додану вартість.

Згідно пп.7.7.1 п.7.7 ст. 7 Закону України №168/97-ВР сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду. При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пп.7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду. При від’ємному значенні суми, розрахованої згідно з пп.7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності - зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

Якщо у наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з пп.7.7.1, має від’ємне значення, то бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від’ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів у попередніх податкових періодах постачальникам таких товарів (пп.7.7.2 п.7.7 ст. 7 Закону України №168/97-ВР).

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови податкового органу у наданні висновків до Державного казначейства про відшкодування позивачу податку на додану вартість у розмірі 941.667,00 грн., стала відсутність відповідей постачальників (контрагентів позивача) на запити відповідача.

У той же час, обставини щодо фактичності здійснення господарської операції з придбання у контрагентів нежитлового приміщення, на яку платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) податку на додану вартість до податкового кредиту та відповідно права на бюджетне відшкодування такого податку, відповідачем не спростовано. Крім того, проведеною податковим органом перевіркою не встановлено порушень підприємством вимог податкового законодавства при визначенні суми податку на додану вартість, що підлягає відшкодуванню з бюджету за травень 2009 року.

Відповідно до ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис зазначеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків відмовлено у наданні податкових вигод, зокрема, бюджетного відшкодування, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Судова колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування податку на додану вартість від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання податкового кредиту та бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб. Вимога п.1.8 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість"щодо надмірної сплати податку на додану вартість як необхідної умови повернення з бюджету сум цього податку його платникові, стосується саме цього платника і сплати саме ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам.

Обставини, які слугували фактичною підставою для відмови податкового органу у наданні висновків про відшкодування позивачу заявленої суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 941.667,00 грн., знаходяться поза межами вимог Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Між тим, надані позивачем документи давали судам першої та апеляційної інстанцій достатні підстави для висновку про сплату позивачем сум податку на додану вартість у ціні придбаного нежитлового приміщення контрагентам, які мали статус платників податку на додану вартість, а тому їх оцінка судовими інстанціями відповідає правильному застосуванню ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Відповідно до ч.3 ст.220 КАС України (2747-15) суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення –залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.12.2009 р. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2010 р. у справі №2-а-4497/09/1470 залишити без задоволення.

2. Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.12.2009 р. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2010 р. у справі №2-а-4497/09/1470 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.