Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Бутенка В.І., Гашицького О.В. (суддя-доповідач),

Лиски Т.О., Малиніна В.В., Мойсюка М.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження за касаційною скаргою управління праці та соціального захисту населення Петровської районної у місті Донецьку ради (далі –УПСЗН) на постанову Петровського районного суду м. Донецька від 23 квітня 2009 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 6 серпня 2009 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до УПСЗН про стягнення недоотриманих сум на оздоровлення за 2007 рік,

У поданій в лютому 2009 року до суду позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що як інвалід 2 групи внаслідок захворювання, пов’язаного з його участю у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, має право на отримання передбаченої статтею 48 Закону України від 28 лютого 1991 року "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі – Закон № 796-XII (796-12) ) щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі 5 мінімальних заробітних плат, а не в розмірі, визначеному УПСЗН виходячи з відповідних постанов Уряду.

Посилаючись на відмову відповідача здійснити перерахунок і доплату,

позивач просив визнати дії УПСЗН неправомірними та стягнути на його користь

2110 гривень, недоотриманих за 2007 рік.

Постановою Петровського районного суду м. Донецька від 23 квітня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від

6 серпня 2009 року, з УПСЗН стягнуто на користь позивача 1910 гривень допомоги на оздоровлення за 2007 рік.

У касаційній скарзі УПСЗН, посилаючись на порушення, зокрема, судом апеляційної інстанції матеріального права та безпідставність позовних вимог,

просить скасувати його судове рішення й ухвалити нове рішення –про відмову

в задоволенні позову.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені в касаційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею

220 Кодексу адміністративного судочинства України ( КАС України (2747-15) ), колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є інвалідом 2 групи внаслідок захворювання, пов’язаного з його участю у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Виплата позивачеві щорічної грошової допомоги на оздоровлення відповідачем здійснювалась у 2006 - 2007 роках виходячи з розмірів, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 року № 562 (562-2005-п) "Про порічну допомогу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі – постанова КМ № 562), – в розмірі 120 гривень.

Статтею 48 Закону № 796-ХІІ передбачена виплата інвалідам 2 групи, що стали такими внаслідок Чорнобильської катастрофи, щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі 5 мінімальних заробітних плат. Розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати. Тобто, нормами спеціального Закону визначений розмір щорічної допомоги як величина, кратна розміру мінімальної заробітної

плати, встановленої Законом на час здійснення виплати.

Задовольняючи вимоги позивача про стягнення на його користь допомоги на оздоровлення за 2007 рік у розмірі, встановленому статтею 48 Закону № 796-ХІІ, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що Законом № 796-ХІІ (796-12) Кабінет Міністрів України не уповноважений на свій розсуд змінювати, у тому числі зменшувати конкретні розміри компенсацій і допомоги, зокрема, допомоги на оздоровлення, встановлені цим Законом. Частиною першою статті 67 зазначеного Закону встановлено, що конкретні розміри всіх передбачених ним доплат, пенсій та компенсацій підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання заробітної плати. Розмір щорічної грошової допомоги, встановлений постановою Уряду, не відповідає

розміру допомоги, встановленому Законом № 796-ХІІ (796-12) , а тому, виходячи із

загальних засад пріоритетності законів над урядовими актами, при визначенні розміру щорічної грошової допомоги на оздоровлення відповідач повинен керуватися

статтею 48 Закону № 796-ХІІ. Суди вважали, що положення статті 29 Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V "Про Державний бюджет України на 2007 рік"

(далі – Закон № 489-V (489-16) , якою було зупинено на 2007 рік дію в частині виплати компенсацій і допомог у розмірах відповідно до мінімальної заробітної плати, зокрема абзацу третього частини четвертої статті 48 Закону № 796-ХІІ, суперечать статті 22 Конституції України.

Однак суди не звернули увагу на ту обставину, що положення статті 29 Закону № 489-V визнано таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) , згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) щодо неконституційності положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) (далі – Рішення КС № 6-рп/2007).

Із матеріалів справи вбачається, що зазначену допомогу виплачено позивачу

в розмірі, встановленому Постановою КМ № 562 (562-2005-п) (120 грн) у квітні 2007 року

за 2007 рік (а.с. 15). Тобто виплату допомоги здійснено відповідачем до прийняття Рішення КС № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) .

Таким чином, на момент одержання позивачем у 2007 році щорічної допомоги на оздоровлення існувала колізія нормативно-правових актів, які мали однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір зазначеної допомоги. Залишилося поза увагою судів, чи можна вважати реалізованим позивачем право

на одержання щорічної грошової допомоги на оздоровлення у разі виплати йому цього виду допомоги в сумі 120 грн, тобто в повному розмірі, визначеному Постановою КМ № 562 (562-2005-п) , до визнання Рішенням КС № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) неконституційним відповідно пункту 30 статті 71 № 489-V.

Для розв’язання цього спору необхідно було визначитись, які із цих законів

підлягали застосуванню.

Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп (v004p710-97) у справі про набуття чинності Конституцією України (254к/96-ВР) зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили,

які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у

часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше

не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше".

За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України.

Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин під час вирішення спорів у цих відносинах, суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Наведеного та норм матеріального права не врахували суди попередніх інстанції під час розв’язання спору в цій частині позовних вимог, чим порушили правила застосування норм матеріального права, помилково надавши перевагу положенням частини четвертої статті 48 Закону № 796-XII при розв’язанні спору в частині вимог позивача щодо дій УПСЗН у 2007 році. Колегія судів вважає такими, що відповідали чинному на момент виплати допомоги закону, тобто правомірними дії відповідача, що полягали у виплаті позивачеві щорічної грошової допомоги на оздоровлення за цей період у квітні 2007 року, виходячи з розмірів, установлених Постановою КМ № 562 (562-2005-п) .

Відповідно до статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України

суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи

встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. У цій справі рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині, що стосується задоволення позовних вимог, з ухваленням нового рішення –про відмову в позові і в цій частині. У решті зазначене судове рішення залишається без змін.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Петровської районної у місті Донецьку ради задовольнити частково.

Постанову Петровського районного суду м. Донецька від 23 квітня 2009 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 6 серпня 2009 року Донецького скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до управління праці та соціального захисту населення Петровської районної у місті Донецьку про визнання дій неправомірними, стягнення недоотриманої суми на оздоровлення

за 2007 рік відмовити.

постанова оскарженню не підлягає, набирає законної сили через п’ять днів

після направлення її копій особам, які беруть участь у справі.