К-55793/09-С Про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень - 19.10.2010 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "Призм" звернулось до суду із позовом до Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень №0001102310/0, №0001112310/0 від 27 лютого 2008 року, №0001102310/1, №0001112310/1 від 08 травня 2008 року, № 0001102310/2, №0001112310/2 від 04 липня 2008 року.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 26.12.2008 року позовні вимоги задоволено повністю та скасовано спірні податкові повідомлення-рішення з огляду на безпідставність їх прийняття.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.10.2009 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині визнання нечинними податкових повідомлень-рішень № 0001112310/0 від 27 лютого 2008 року, № 0001112310/1 від 08 травня 2008 року, № 0001112310/2 від 04 липня 2008 року, якими підприємству визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 8420287 грн. –основний платіж, 4210143,50 грн. - штрафна санкція та в частині визнання нечинними податкових повідомлень-рішень № 0001102310/1 від 08 травня 2008 року, № 0001572310/1 від 27 червня 2008 року, № 0001572310/2 від 04 липня 2008 року, якими підприємству визначено суму податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 10535588 грн. –основний платіж, 5267794 грн. - штрафна санкція з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В іншій частині постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2008 року залишено без змін.

Не погоджуючись з судовим рішенням апеляційного адміністративного суду позивач подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати, вважаючи незаконним, та залишити в силі постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26.12.2008 року, як таку, що прийнята з правильним застосуванням норм чинного законодавства.

Відповідач також звернувся із касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого та апеляційного адміністративних судів скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування касаційної скарги посилається на порушення судами норм матеріального права та прийняття судових рішень без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за наслідками проведення виїзної планової перевірки діяльності ТОВ "Призм" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2004 року по 30 вересня 2007 року відповідачем складено акт перевірки № 304/23-104/32134210 від 11 лютого 2008 року, яким встановлені порушення підприємством п. 4.1, ст. 4, п. 5.1, п. 5.9, ст. 5, п.8.1, ст. 8, п.п. 11.3.1, п. 11.3, ст. 11 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (подалі - Закон 334/94-ВР) в частині заниження валового доходу на суму 42101436 грн. по отриманому авансу на будівництво торгівельного комплексу від ТОВ "Таміра"; в частині неправомірного віднесення до складу валових витрат 75012 грн. –суми орендної плати за відкриту автостоянку; в частині завищення амортизаційних відрахувань по автостоянці в сумі 51163 грн.; в частині завищення валових витрат в сумі 5000 грн. та порушення п. 4.1, ст. 4 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (подалі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ) в частині невключення до складу податкового зобов’язання суму 8420287 грн., що отримана від ТОВ "Таміра" відповідно до договору про пайову участь № 38 від 17 жовтня 2005 року.

На підставі акту перевірки та в результаті процедури адміністративного оскарження, відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення:

- № 0001102310/0 від 27 литого 2008 року, № 0001102310/1 від 08 травня 2008 року, №0001102310/2 від 04 липня 2008 року, якими підприємству визначено суму податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 21108518,70 грн., у тому числі: 10554941 грн. –основний платіж, 10533577,70 грн. - штрафна санкція.

- № 0001112310/0 від 27 лютого 2008 року, № 0001112310/1 від 08 травня 2008 року, № 0001112310/2 від 04 липня 2008 року, якими підприємству визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 16840574 грн., у тому числі: 8420287 грн. –основний платіж, 8420287 грн. - штрафна санкція.

Щодо визначення суми зобов’язання з податку на прибуток за договором № 38 від 17 жовтня 2005 року, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з наступних підстав.

Як вбачається зі змісту даного договору, - відповідно до його умов власником створеного майна стає ТОВ "Таміра", діяльність позивача не направлена на отримання у власність об’єкту нерухомості. Також в договорі відсутні дані, які б свідчили про укладання цього договору ТОВ "Призм" з метою отримання прибутку за виконання ним певних робіт чи за надання послуг.

З огляду на встановлені апеляційним судом обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком ДПІ у Комінтернівському районі м. Харкова щодо відсутності підстав вважати договір № 38 від 17 жовтня 2005 року, укладений між ТОВ "Призм" та ТОВ "Таміра", саме Договором зазначених осіб господарювання на пайову участь у фінансуванні будівництва об’єкту нерухомості, оскільки жодних дій, направлених на реалізацію даного договору, окрім факту перерахування коштів, його сторони не вчинили. Дії позивача по внесенню коштів, отриманих від ТОВ "Таміра", у якості статутного внеску до іншого підприємства, на думку колегії суддів, свідчить, про відсутність у позивача наміру його виконання. А відсутність активних дій по поверненню коштів з боку особи, яка їх перерахувала позивачу, надала можливість останньому, використовуючи положення п. 7.9 ст. 7 Закону N 334/94-ВР, придбати корпоративні права без оподаткування такої угоди, зокрема, ПДВ.

За вказаних обставин, правильними є також висновки суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованості визначення суми зобов’язання з податку на додану вартість за договором № 38 від 17 жовтня 2005 року, при цьому апеляційний суд обґрунтовано не погодився з висновками місцевого адміністративного суду про те, що дії позивача по отриманню коштів від ТОВ "Таміра" в рамках вказаного договору не підпадають під визначення операції, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість.

У разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов’язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" п.п. 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону №2181-III, такий платник податків згідно з п.п. 17.1.3 п. 17.1 ст. 17 Закону зобов’язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше п’ятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

Пунктом 2.8 Інструкції про порядок застосування штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затвердженої наказом ДПА України від 17 березня 2001 року № 110 (z0268-01) , зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23 березня 2001 року за №268/5459 (z0268-01) зі змінами та доповненнями, визначено, що недоплата –це заниження суми податкового зобов'язання за відповідні базові податкові (звітні) періоди.

При цьому якщо за результатами перевірки виявлено в окремих податкових періодах суми недоплат, то за кожний з таких податкових періодів нараховуються штрафні (фінансові) санкції у порядку та в розмірах, визначених п.п. 17.1.3 п. 17.1 ст. 17 Закону № 2181-III та п.п. 6.1.3 п. 6.1 п. 6 вищенаведеної Інструкції (z0268-01) .

Колегія суддів також погоджується з висновками судів обох інстанцій про неправомірність визначення позивачу суми зобов’язання з податку на прибуток за договором оренди відкритої автостоянки.

Оскільки відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону № 334/94-ВР валові витрати –це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів, які придбаваються ним для їх подальшого використання у власній господарській діяльності, то орендар має право віднести суми орендної плати до складу валових витрат у разі якщо орендована нерухомість використовується ним для здійснення власної господарської діяльності.

Оподаткування операцій з лізингу (оренди) здійснюється у порядку, визначеному пп. 7.9.6 п. 7.9 ст. 7 Закону № 334/94-ВР.

Так, передача майна в оперативний лізинг (оренду) не змінює податкових зобов’язань орендодавця та орендаря. При цьому орендодавець збільшує суму валових доходів, а орендар збільшує суму валових витрат на суму нарахованого лізингового платежу за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування. У такому самому порядку здійснюється оподаткування операцій з оренди землі та жилих приміщень.

Тобто дата збільшення валових витрат і валових доходів у разі здійснення операцій з оперативного лізингу (оренди) пов’язана із датою нарахування лізингового платежу, що визначена у договорі лізингу (оренди). При цьому загальне правило збільшення валових витрат (доходів), встановлене ст. 11 Закону № 334/94-ВР, до лізингових (орендних) операцій не застосовується.

Даних, які би свідчили про те, що ТОВ "Призм", отримавши вищезазначену земельну ділянку, не мало наміру використовувати її в своїй господарській діяльності відповідачем не надано.

В частині дослідження правомірності визначення амортизаційних відрахувань з суми витрат, понесених на придбання об'єкту нерухомого майна –відкритої автостоянки, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ТОВ "Призм" не надано даних, які б свідчили про прийняття в експлуатацію відкритої автостоянки, що, відповідно, не дає права підприємству застосовувати приписи п.8.1 ст. 8 Закону № 334/94-ВР.

Разом з тим, даний висновок суду апеляційної інстанції зроблений без врахування фактичних обставин справи (наказ про введення в експлуатацію автостоянки за відповідною формою був наданий позивачем та є у матеріалах справи) та приписів законодавства.

Пунктом 9.2 Договору №3663-В-С передбачено, що з моменту нотаріального посвідчення цього договору (14.07.2006р.) втрачає чинність укладений раніше договір оренди №1257 від 17.08.2005р. Тобто ТОВ "Призм" на підставі договору купівлі-продажу №3663-В-С від 14.07.2006р. викупило раніше орендовану автостоянку до закінчення терміну дії договору оренди №1257 від 17.08.2005р.

На суму фактично понесених витрат у зв'язку з придбанням об'єкту нерухомого майна, ТОВ "Призм" у 3 кварталі 2006р. сформувало балансову вартість об'єкта 1-й групи у розмірі 729200 грн. та з 4 кварталу нарахувало у податковому обліку амортизаційні відрахування по автостоянці всього на суму 51163 грн.

З огляду на наведені обставини, зауваження суду апеляційної інстанції щодо відсутності у позивача даних, які б свідчили про прийняття в експлуатацію наведеної автостоянки, є помилковими, оскільки цей об'єкт вже знаходився в експлуатації ТОВ "Призм" відповідно до укладеного раніше договору оренди та в подальшому лише перейшов у його власність.

Вказане свідчить про неповне з'ясування судом фактичних обставин справи та дослідження доказів, що потягло за собою прийняття неправомірного рішення.

Щодо висновків судів про неправомірність застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій, визначених п.п. 17.1.6. п. 17.1 статті 17 Закону України №2181-III, колегія суддів зазначає наступне.

Задовольняючи позов у цій частині, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що застосування санкцій, передбачених п.п. 17.1.6. п. 17.1 статті 17 зазначеного Закону можливе виключно за умови встановлення наявності умислу у підприємства щодо ухилення від сплати податків.

Однак такі висновки не є такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Підпунктом 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181-ІІІ встановлено, що у разі, коли платника податків (посадову особу платника податків) засуджено за скоєння злочину щодо ухилення від сплати податків або якщо платник податків декларує переоцінені або недооцінені об'єкти оподаткування, що призводить до заниження податкового зобов'язання у великих розмірах, такий платник податків додатково до штрафів, визначених цим пунктом, за наявності підстав для їх накладення сплачує штраф у розмірі 50 відсотків від суми недоплати, але не менше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули. Заниженням податкового зобов'язання у великих розмірах вважається сума недоплати, яка встановлюється Кримінальним кодексом України (2341-14) .

У такому випадку, судам необхідно було, дослідити відповідні докази, як то розрахунки визначених ТОВ "Призм" податкових зобов'язань та нарахованих штрафних (фінансових) санкцій та встановити, чи є, виявлене податковим органом у ході перевірки заниження податкових зобов'язань у великих розмірах в розумінні Кримінального кодексу України (2341-14) .

За наведених обставин висновки судів не можна вважати такими, що зроблені на підставі повно та всебічно досліджених встановлених фактичних обставин справи, при належному застосування норм чинного законодавства до спірних правовідносин.

Таким чином, суди обох інстанцій дали передчасну юридичну оцінку встановленим фактичним обставинам справи, а тому ухвалені ними судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 ст. 227 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, ухвала та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 160, 210 –232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Призм" та Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.10.2009 року та постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26.12.2008 року по справі №2а-7308/08 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.