Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача Голубєвої Г.К.

Суддів Брайка А.І.

Карася О.В.

Рибченка А.О.

Федорова М.О.,

при секретарі судового засідання Навасардян М.Г.,

розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим

на ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2008 року

та постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.07.2008 року

по справі № 2-27/1744-2008А

за позовом Державної податкової інспекції в м.Сімферополі Автономної Республіки Крим

до Паливно-енергетичного комплексу "Современник"

та Приватного підприємства "Ра-Рур"

про визнання недійсною угоди та стягнення 8746,80 грн.,

Державна податкова інспекція в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим звернулась до Господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.07.2008 року до Паливно-енергетичного комплексу "Современник" та Приватного підприємства "Ра-Рур" про визнання недійсним правочину –договору б/н від 14 січня 2005 року та стягнення з відповідача-1 в доход бюджету 8746,80 грн. на підставі ст. 207, 208 ГК України.

Постановою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.07.2008 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2008 року у задоволенні позову було відмовлено за необґрунтованістю вимог.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій ДПІ в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим подала касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин справи, Вищий адміністративний суд України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що внаслідок проведеної податковим органом перевірки було встановлено, що між Паливно-енергетичним комплексом "Современник" та приватним підприємством "Ра-Рур" 14 січня 2005 року було укладено договір поставки нафтопродуктів. Згідно договору, за податковою накладною № 87 від 31.01.2005 року на адресу відповідача-1, Паливно-енергетичного комплексу "Современник", було поставлено приватним підприємством "Ра-Рур" товар на суму 8746,00 грн. В подальшому рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 березня 2005 року по справі №2-793/05 було визнано недійсними статут приватного підприємства "Ра-Рур" з моменту його реєстрації та реєстрацію Приватного підприємства "Ра-Рур" платником податку на додану вартість, внаслідок чого позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності порушення господарської правосуб'єктності зі сторони ПП "Ра-Рур" і, як наслідок, відсутності достатніх доказів умислу на укладання спірного договору відповідачами з метою, заздалегідь суперечною інтересам держави, а не з будь-якою іншою.

Водночас, вирішуючи питання щодо визнання спірних договорів недійсними, суди не врахували того, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не можуть бути предметом позову.

На обґрунтування позову ДПІ в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим послалась на статті 207, 208 ГК України.

Згідно з частиною 1 статті 208 цього Кодексу, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов’язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, –нікчемним. Як зазначено у частині 2 статті 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Враховуючи наведене, позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов’язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці 1 статті 10 Закону України від 04.12.1990 № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені частиною 1 статті 208 ГК. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Згідно з частиною 1 статті 208 ГК передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 ГК.

Крім того, встановлені частиною 1 статті 208 ГК України санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених статтею 250 цього Кодексу, –протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до ст. 157 КАС України, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд закриває провадження у ній.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 210 –232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд, –

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим задовольнити частково.

2. Ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2008 року та постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.07.2008 року по справі № 2-27/1744-2008А в частині відмови в задоволенні вимог про визнання договору недійсним скасувати із закриттям провадження у справі, а в решті залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена відповідно до вимог ст. ст. 235 –238 КАС України (2747-15) .

Ухвала складена у повному обсязі 01.10.2010р.