К-2181/08 Про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень - 29.06.2010 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Шахтарської об’єднаної державної податкової інспекції на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 16.08.2007 та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 08.01.2008 по справі № 2а-206/07 (22а-537/08)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гарантія"

до Шахтарської об’єднаної державної податкової інспекції

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

У червні 2007 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Гарантія" (далі – позивач, Товариство) звернулось до суду із позовною заявою до Шахтарської об’єднаної державної податкової інспекції (далі – відповідач, ОДПІ, орган податкової служби) про визнання недійсними податкового повідомлення – рішення від 16.05.2007 № 0001822341/0652, яким позивачу визначено податок на прибуток приватних підприємств із застосуванням штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 28 167,00 грн., та податкового повідомлення – рішення від 16.05.2007 № 00001822341/0653, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) із застосуванням штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 6 543,00 грн.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 16.08.2007 позовні вимоги задоволено повністю, спірні податкові повідомлення - рішення визнано протиправними з тих підстав, що органом податкової служби належних доказів правомірності винесення останніх не надано.

Донецький апеляційний адміністративний суд постановою від 08.01.2008 висновки суду першої інстанції підтримав повністю, проте резолютивну частину судового рішення першої інстанції змінив в частині дати прийняття спірних податкових повідомлень - рішень (16.06.2007 змінено на 16.05.2007) та формулювання способу захисту порушеного права, в іншій частині рішення першої інстанції - залишив без змін.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач (ОДПІ) подав касаційну скаргу, де порушує питання скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на порушення судами норм матеріального права, а у задоволенні позовних вимог відмовити.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як установлено судами, підставою прийняття оспорюваних податкових повідомлень - рішень, винесених органом податкової служби, було те, що ст. 16 Закону України "Про господарські товариства" рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня їх внесення до державного реєстру. Тому, оскільки позивач у п'ятиденний строк відповідно до ст. 7 зазначеного Закону не повідомив орган, що провів реєстрацію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення їх до державного реєстру, внески до статутного фонду Товариства у вигляді грошових коштів є поворотною фінансовою допомогою, яка підлягає оподаткуванню податком на прибуток на загальних підставах. Фактичною підставою для визначення суми податкового зобов’язання з ПДВ слугував висновок ОДПІ, викладений у акті перевірки, що операція із продажу товару (вугілля) за ціною, значно нижчою ціни придбання, була для позивача завідомо збитковою.

Задовольняючи позовні вимоги Підприємства, суди у цій справі керувались положеннями Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) (зі змінами та доповненнями) (далі – Закон № 334/94-ВР (334/94-ВР) ) та Закону України від 03.04.1997 № 168/97ВР "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (далі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ).

Так, відповідно до п. 4.1 ст. 4 Закону № 168/97-ВР база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування.

При цьому "звичайна ціна" встановлюється за правилами п. 1.20 ст. 1 Закону № 334/94-ВР, залежить від умов продажу товару і відповідає справедливій ринковій ціні в Україні.

Згідно пп. 1.20.1 п. 20 ст. 1 Закону звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна –це ціна за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (за їх відсутності –однорідних) товарів (роботи, послуги).

Обов’язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом (334/94-ВР) , покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов’язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту (пп. 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону).

Підпунктом 1.20.10 п. 1.20 ст. 1 Закону передбачено, що донарахування податкових зобов’язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов’язань за непрямими методами.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, що саме по звичайні ціні, яка відповідає справедливій ринковій ціні, як того вимагає норма пп. 1.20.1 п. 20 ст. 1 Закону № 334/94-ВР, позивач реалізував товар у період, який перевірявся органом податкової служби, зворотнього останній не довів, а тому доводи щодо порушення позивачем п. 4.1 ст. 4 Закону № 168/97- ВР є необґрунтованими.

Правила формування податкового кредиту визначені п. п. 7.4 –7.6 ст. 7 Закону № 168/97-ВР.

З аналізу зазначеної норми вбачається, що визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи – платника податку.

Враховуючи викладене та з огляду на те, що позивач, сплативши відповідні суми за отриманий товар (вугілля) на підставі усного договору, отримав податкові накладні, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність віднесення Товариством до складу валових витрат вартості отриманих таких товарів та формування податкового кредиту –правильний і ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

Судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано закон і при вирішенні питання щодо коштів отриманих від засновків Товариства в якості внеску до статутного фонду.

Статтею 13 Закону України від 19.09.1991 № 1576-XII "Про господарські товариства" (зі змінами та доповненнями) установлено, що вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з визначенням, наведеним у п. 1.28 ст. 1 Закону № 334/94-ВР, господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою, є прямою інвестицією.

Відповідно до п. 1 ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права –це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Аналогічне визначення міститься у п. 1.8 ст. 1 Закону № 334/94-ВР: корпоративні права –це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, одержання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, створено таку юридичну особу у формі господарчого товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, чи в інших організаційно-правових формах.

Відповідно до норм пп. 4.2.5 п. 4.2 ст. 4 Закону № 334/94-ВР до складу валового доходу платників податку не включаються суми коштів або вартість майна, що надходять платнику податку у вигляді прямих інвестицій або реінвестицій у корпоративні права, емітовані таким платником податку, в тому числі грошові або майнові внески, згідно з договорами про спільну діяльність на території України без створення юридичної особи.

Посилання органа податкової служби на ст. 16 Закону України "Про господарські товариства", яка передбачає, що рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня їх внесення до державного реєстру, є недоречним, оскільки ця частина статті не стосується порядку збільшення статутного фонду, а лише наслідків, котрі з нього випливають.

Крім того, на підставі системного аналізу пп. 1.22.2 п. 1.22 ст. 1 Закону № 334/94-ВР під визначення поворотної фінансової допомоги підпадає сума коштів, передана платнику податку у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами.

Отже, з огляду на те, що у документах, котрі супроводжували сплату вкладу, чітко зазначено, що це саме внесок до статутного фонду, Товариство отримані кошти не повертало та зміни статуту, пов'язані із збільшенням статутного фонду, були зареєстровані органом, що зареєстрував статут Товариства, висновки судів про те, що зазначені кошти не включається до складу валового доходу Товариства як поворотна фінансова допомога, оскільки не є такою, - правильні і ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Водночас суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про зміну резолютивної частини судового рішення першої інстанції з тих підстав, що останнім було помилково зазначено дату спірних податкових рішень. При цьому, апеляційний суд безпідставно змінив формулювання способу захисту зазначеного судом першої інстанції, зазначивши про порушення останнім ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) у тих випадках, коли предметом спору є індивідуальний акт, дія або бездіяльність позовною вимогою за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) має бути визнання такого акта, дії чи бездіяльності протиправними, а в разі оскарження нормативно-правового акта-визнання його нечинним. При цьому вимога про визнання протиправним (недійсним, незаконним, неправомірним, скасування) індивідуальних актів не містять різних способів захисту, а є одним і тим же способом, сформульованим у різних словесних формах.

З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції відхиляє доводи органа податкової служби, викладені у касаційній скарзі, і не вбачає підстав для скасування законного і обґрунтованого судового рішення апеляційної інстанції.