колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Головчук С.В., Гуріна М.І., Кобилянського М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до територіального управління Головної державної інспекції на автомобільному транспорті у Волинській області про скасування окремих рішень за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 жовтня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 21 березня 2007 року,

В червні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що постановою начальника територіального управління Головної державної інспекції на автомобільному транспорті у Волинській області від 7 червня 2006 року № 100147 до нього застосовано фінансові санкції на суму 1700 грн. та винесено припис від 7 червня 2006 року щодо усунення порушень законодавства про автомобільний транспорт, а саме: забезпечити в транспортному засобі марки Мерседес-Бенц-190, реєстраційний номер НОМЕР_1, наявність ліцензійної картки, таксометра та ліцензії на провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі. Вважає, що зазначені постанова і припис не відповідають чинному законодавству, зокрема, статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", відповідно до якої санкції за порушення законодавства про автомобільний транспорт застосовуються до автомобільного перевізника, а саме до суб’єкта господарювання. Він не є суб’єктом підприємницької діяльності, а тому застосування щодо нього санкції є таким, що суперечить чинному законодавству та порушує його право. Просив скасувати постанову начальника територіального управління Головної державної інспекції на автомобільному транспорті у Волинській області про застосування до суб’єкта підприємницької діяльності фінансових санкцій від 7 червня 2006 року № 100147 та припис щодо усунення порушення законодавства про автомобільний транспорт від 7 червня 2006 року, а також відшкодувати судові витрати.

Постановою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 жовтня 2006 року в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 21 березня 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 жовтня 2006 року –без змін.

Вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_1, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, позивач просить скасувати постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що постановою начальника територіального управління Головної державної інспекції на автомобільному транспорті у Волинській області від 7 червня 2006 року № 100147 до позивача ОСОБА_1 застосовані фінансові санкції на суму 1700 грн. за порушення законодавства про автомобільний транспорт та винесено припис щодо усунення порушень вказаного законодавства. Підставою для застосування санкцій щодо позивача стали акт перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 30 травня 2006 року та протокол про виявлене під час перевірки автотранспортного засобу порушення законодавства про автомобільний транспорт від 6 червня 2006 року № 0000672, відповідно до яких ОСОБА_1, керуючи автотранспортним засобом марки "Мерседес-Бенц", державний номер НОМЕР_1, здійснював перевезення пасажирів без ліцензійної картки і таксометра, хоча автомобіль був обладнаний розпізнавальним ліхтарем для легкового таксі та засобами радіозв’язку. Позивач не є власником зазначеного транспортного засобу, а використовує його для перевезення пасажирів на підставі довіреності від 14 травня 2006 року.

Відповідно до положень статті 39 Закону України "Про автомобільний транспорт" автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення. Зокрема, документами для юридичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі, є:

для автомобільного перевізника - ліцензія, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія таксі - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, ліцензійна картка, дорожній лист, інші документи, передбачені законодавством України.

Автомобільний перевізник, згідно зі статтею 1 зазначеного Закону, якою визначено основні терміни, - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Стаття 60 Закону України "Про автомобільний транспорт"передбачає відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, зокрема, до автомобільних перевізників застосовуються санкція за надання послуг з перевезень пасажирів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 цього Закону, - штраф у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Як установлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 не надав суду доказів, що він є водієм автомобільного перевізника. Крім того, позивач як водій таксі автомобільного перевізника зобов’язаний був пред’явити ліцензійну картку, дорожній лист або інші документи, передбачені законодавством України.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій правильно виходили з того, що відповідачем правомірно застосовані фінансові санкції та припис відносно позивача, а тому підстав для їх скасування не вбачається.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги висновки, викладені в судових рішеннях, не спростовуються, підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 жовтня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 21 березня 2007 року –без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.