Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: неявка;

відповідача 1: неявка;

відповідача 2: неявка;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Запоріжжя

на постанову Господарського суду Запорізької області від 10.09.2007 р.

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2009 р.

у справі №23/290/07-АП

за позовом Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Запоріжжя

до 1. Приватного підприємства "Веста"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Лібра-А"

про визнання договору недійсним

Державна податкова інспекція у Заводському районі м. Запоріжжя (далі по тексту –позивач, ДПІ у Заводському районі) звернулась до Господарського суду Запорізької області з позовом до Приватного підприємства "Веста"(далі по тексту –відповідач 1, ПП "Веста") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Лібра-А"(далі по тексту –відповідач 2, ТОВ "Лібра-А"), в якому просить: 1) на підставі ст. 49 Цивільного кодексу Української РСР визнати недійсним укладений між відповідачами договір №10/04-м від 10.04.2003 року, у зв’язку з укладенням його з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; 2) застосувати наслідки передбачені ст. 208 Господарського кодексу України (з урахуванням уточнення позовних вимог).

Постановою Господарського суду Запорізької області від 10.09.2007 р. у справі №23/290/07-АП (Суддя Садовий І.В.), яку залишено без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2009 р. (Головуючий суддя –Туркіна Л.П., судді Проценко О.А., Мірошниченко М.В.), у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

ДПІ у Заводському районі, не погоджуючись з постановою Господарського суду Запорізької області від 10.09.2007 р. та ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2009 р. у справі №23/290/07-АП, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Заводському районі не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є визнання укладеного між відповідачами договору №10/04-м від 10.04.2003 року недійсним з моменту його укладення відповідно до вимог ст. 49 Цивільного кодексу Української РСР, оскільки, на думку позивача, дана угода укладена з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та застосування передбачених ст. 208 Господарського кодексу України наслідків.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили, зокрема, з того, що оспорювана угода укладена відповідно до вимог чинного законодавства, з матеріалів справи не вбачається існування між відповідачами господарських правовідносин, які вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, факт приховування відповідачами доходів від оподаткування не встановлено, як не доведено наявність мети і умислу відповідачів на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Також, суд першої інстанції послався на те, що чинний ЦК України (435-15) не містить таких публічно-правових наслідків укладення недійсної угоди, які були встановлені ст. 49 ЦК Української РСР, у зв’язку з чим застосування публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент укладення угод, але відсутніх в ЦК України (435-15) на момент прийняття рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.

Крім того, суди попередніх інстанцій зазначили, що оскільки передбачені ст. 208 ГК України санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій, а тому можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, встановлених ст. 250 цього Кодексу.

Поряд з цим, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що 01.01.2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс України (435-15) (далі по тексту – ЦК України (435-15) ). Згідно з п. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) , Цивільний кодекс Української РСР (1540-06) від 18.07.1963 р. втратив чинність.

За змістом ч. 2 ст. 5 ЦК України цей Кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність особи.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже –є нікчемним. Як зазначено у ч.2 ст. 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Крім того, Господарський кодекс України (436-15) (далі по тексу – ГК України (436-15) ) також набрав чинності з 01.01.2004 року. А відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ГК України (436-15) положення цього Кодексу щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов'язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями, крім випадків, коли за порушення господарських зобов'язань була встановлена інша відповідальність договором, укладеним до зазначеного в пункті 1 цього розділу строку.

Положення Господарського кодексу України (436-15) щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці першому цього пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями цього Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються у разі якщо вони пом'якшують відповідальність за вказані порушення.

Викладене дає підстави для висновку, що суди попередніх інстанцій правильно не застосували санкції за укладення угоди з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства.

Водночас з обґрунтуванням такого рішення судами попередніх інстанцій стосовно мотивів щодо застосування санкцій лише з дотриманням строків, встановлених ст. 250 ГК України, погодитися не можна. Проте їх помилковість не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення у цій частині.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій зроблених у відповідності з вищевказаними нормами права, а прийняті ними рішення є законними.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Підстав для скасування постанови Господарського суду Запорізької області від 10.09.2007 р. та ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2009 р. у справі №23/290/07-АП не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Запоріжжя на постанову Господарського суду Запорізької області від 10.09.2007 р. та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2009 р. у справі №23/290/07-АП залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду Запорізької області від 10.09.2007 р. та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2009 р. у справі №23/290/07-АП залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.