8689/09-С Про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень - 23.03.2010 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укренергоприлад" на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 05.09.2008 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.01.2009 по справі № 2-а-1041/08 (22а-15248/08)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укренергоприлад"

до Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, -

У липні 2008 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Укренергоприлад" (далі –Товариство, позивач) звернулось до суду із позовною заявою до Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому (далі –ДПІ, орган податкової служби, відповідач), в якій просить визнати нечинними податкові повідомлення – рішення від 23.11.2007 № 0002022301/0/9722, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 3 933,00 грн. та визначено податкові зобов’язання, з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій з ПДВ у розмірі 5 900,00 грн., від 23.11.2007 № 0002012301/0/9721, яким позивачу визначено податкові зобов’язання, з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій з ПДВ у розмірі 1 236 705,00 грн., від 23.11.2007 № 0002002301/0/9723, яким позивачу визначено податкові зобов’язання, з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій з податку на прибуток підприємств у розмірі 2 071 008,00 грн.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 05.09.2008, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.01.2009 по справі № 2-а-1041/08 (22а-15248/08), у задоволенні позову відмовлено.

На обґрунтування свого рішення, з яким погодився суд апеляційної інстанції, суд першої інстанції послався на те, що позивачем безпідставно скориговано валові витрати за 2005 –2006 роки, в результаті чого занижено суму податку на прибуток, ПДВ за даний період та завищено суму від’ємного значення ПДВ за березень 2005 року, оскільки рішеннями районних судів визнано недійсними установчі документи контрагентів позивача з моменту реєстрації та свідоцтва платників ПДВ з моменту його видачі.

Не погодившись із судовими рішеннями, позивач, Товариство, подав касаційну скаргу, де порушує питання скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами виїзної планової перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2004 по 30.06.2007 податковим органом було складено Акт від 06.11.2007, в якому зазначено про допущене порушення позивачем пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємства" (зі змінами та доповненнями) (далі – Закон № 334/94-ВР (334/94-ВР) ), пп. 7.2.1, пп. 7.2.4 п. 7.2, пп. 7.4.1, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі – Закон №168/97-ВР (168/97-ВР) ).

Фактичною підставою для нарахування позивачу податкового зобов’язання з податку на прибуток слугував висновок ДПІ, викладений у акті перевірки, що в порушення вимог пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР до складу валових витрат віднесено суму витрат, які не належать до складу останніх, оскільки не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку з посиланням на рішення районних судів про визнання недійсними установчих документів контрагентів позивача. В акті перевірки також зазначено, що первинні документи, на підставі яких Товариство формувало податковий кредит, не відповідають вимогам Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) у зв’язку з встановленими фактами рішеннями районних судів щодо підписання документів податкової звітності (податкової накладної) особами, які не належать до кола осіб, наділених таким правом у визначеному законом порядку.

На підставі Акту перевірки податковим органом було ухвалено оскаржувані податкові повідомлення –рішення, які за результатами неодноразового адміністративного оскарження залишені без змін.

Як встановлено судами Товариство на підставі договорів купівлі –продажу придбало у контрагентів товар на умовах самовивозу. За результатами фінансово –господарської діяльності позивачем витрати на придбання зазначеного товару було віднесено до валових витрат виробництва, а суми ПДВ в ціні товару - до складу податкового кредиту, що підтверджено оформленими первинними документами (видаткові накладні, рахунки, податкові накладні, платіжні доручення). Доказом транспортування даного товару від постачальників слугували договори про надання транспортно –експедиційних послуг, рахунки, акти виконаних робіт та платіжні документи за надані послуги.

Суди попередніх інстанцій, залишаючи позовні вимоги Товариства без задоволення, безпідставно погодились з помилковим висновком Акту перевірки органу податкової служби про те, що позивач безпідставно відніс суми ПДВ до податкового кредиту та включив витрати на придбання товарів до складу валових витрат за результатами фінансово –господарської діяльності з його контрагентами, оскільки установчі документи останніх визнано недійсними та позбавлено статусу платників ПДВ на підставі рішень районних судів.

Крім того, суди зазначили, що досліджені в судовому засіданні матеріали справи не є достатніми доказами реального характеру господарської операції з купівлі –продажу товару, оскільки встановити зміст наданих послуг з транспортування, а також вид товару, який перевозився і від кого встановити не є можливим.

З такими висновками судів погодитися неможливо, оскільки ними неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права.

Пунктом 1.7 ст. 1 Закону № 168/97-ВР у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що податковий кредит –це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до положень пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду складається із суми податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп. 7.2.6 цього пункту) (пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону).

Так, згідно пп. 7.2.6 Закону про ПДВ, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. А згідно пп. 7.2.3 цього Закону (168/97-ВР) - податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках.

Як визначено пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 цього ж Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок, що у Законі про ПДВ (168/97-ВР) передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме наявність у платника податку належно оформленої податкової накладної.

Згідно зі ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, установлених законом.

Відповідно до ст. 10 Закону про ПДВ та ст. ст. 1 і 4 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону № 334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу –сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Положеннями пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 цього Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Із системного аналізу чинного податкового законодавства та визначення господарської діяльності, наведеного у п. 1.32 ст. 1 Закону № 334/94-ВР вбачається, що особа, яка здійснює діяльність, направлену на отримання доходу (зокрема, придбання товару з метою його наступного продажу), має сплачувати відповідні податки.

Валові витрати на придбання товару не можуть перевищувати валові доходи від його реалізації, коли така різниця є економічно та юридично необґрунтованою.

В силу ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

В порушення норм ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України судами першої та апеляційної інстанцій надано невірну оцінку доказам, а саме, взято до уваги судові рішення районних судів, якими визнано недійсними установчі документи контрагентів позивача та свідоцтва платників ПДВ, тоді як той факт, що під час вчинення господарських операцій контрагенти позивача були зареєстровані у Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України та являлися платниками податку на додану вартість залишився поза увагою як залишився поза увагою факт існування судових рішень, якими було скасовані рішення районних судів про визнання недійсними установчі документи контрагентів позивача та свідоцтва платників ПДВ.

Сам факт визнання у судовому порядку недійсними з моменту реєстрації установчих документів підприємства та свідоцтва платника ПДВ не є підставою для визнання недійсними всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації та до моменту виключення з державного реєстру.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців" у разі, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Судами поверхово з’ясовано, чи мали операції із придбання та реалізації реальний товарний характер. Так судами встановлено яким чином перевозився і зберігався товар (чиїм транспортом, за чий рахунок, яким є розмір витрат), проте можливість здійснення таких операцій з урахуванням оперативності проведення операцій та віддаленості контрагентів один від одного, чи сплачувались податки продавцями судами встановлено не було.

Суди також не встановили мету підприємницької діяльності за результатами даних фінансово –господарських операцій шляхом визначення позивачем валових витрат на придбання товарів без урахуванням витрат на сплату ПДВ, а валових доходів від реалізації даного товару –з урахуванням бюджетного відшкодування цього податку, що в сукупності таких операцій повинно відповідати меті підприємницької діяльності –одержання прибутку.

З огляду на наведене судові рішення першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.