Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючого – Шипуліної Т.М.,

суддів: Бившевої Л.І., Костенка М.І., Маринчак Н.Є., Степашка О.І.,

при секретарі: Шкляр А.В.,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДПІ у Галицькому районі м. Львова на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2007 року по справі № 5/570-13/81А за позовом ДПІ у Галицькому районі м. Львова до ПП "Приватагро" та ПП "Тім сервіс"про визнання недійсним договору.

Заслухавши доповідь судді Шипуліної Т.М., перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія:

Постановою Господарського суду Львівської області від 07.05.2007 року позовні вимоги ДПІ у Галицькому районі м. Львова до ПП "Приватагро"та ПП "Тім сервіс"про визнання недійсним договору –задоволено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2007 року постанова суду першої інстанції скасована та винесена нова –про відмову в позові.

Не погоджуючись з останнім судовим рішенням, позивач 16.01.2008 року звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, який своєю ухвалою від 09.04.2009 року прийняв її до свого провадження.

В касаційній скарзі ДПІ у Галицькому районі м. Львова просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права та неповне з’ясування обставин у справі.

Касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову Господарського суду Львівської області від 07.05.2007 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2007 року скасувати, провадження у справі щодо визнання угоди недійсною –закрити, в частині застосування фінансових санкції справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову ДПІ у Галицькому районі м. Львова, суд апеляційної інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість саме по собі не тягне за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до моменту виключення з державного реєстру та не позбавляє правового значення виданих за такими господарськими операціями податкових накладних. Сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування. Таким чином апеляційний суд вважає, що податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування та накладання штрафних санкцій.

При цьому, суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги обґрунтовував свої висновки тим, що рішенням Вишгородського районного суду від 26.04.2006 р. по справі №1/2-1106 встановлено, що ПП "Тім сервіс"створено на підставного засновника без складення засновницького договору та визнано недійсними і скасовано такі документи ПП "Тім сервіс"як: статут від 11.11.2003 р.; свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності від 21.11.2003 р. та свідоцтво №13697916 про реєстрацію платника податку на додану вартість від 17.12 2006 р., а тому, господарське зобов’язання між відповідачами є таким, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства та підлягає визнанню недійсним з підставних, визначених ст. 207 ГК України.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції в повній мірі погодитись не можна, оскільки не було в повному обсязі з’ясовані обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Матеріали справи свідчать, що 02.03.2007 року ДПІ у Галицькому районі м. Львова звернулась з позовом, в якому просила визнати недійсним спірний договір укладений між ПП "Приватагро"і ПП "Тім сервіс"та застосувати наслідки визнання недійсною угоди.

В обґрунтування позову податковий орган послалась на положення статей 207, 208 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 208 вказаного Кодексу, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов’язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, –нікчемним. Як зазначено у частині другій статті 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд закриває провадження у ній.

Підсумовуючи зазначене, суд касаційної інстанції приходить до висновку, що позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов’язання) недійсним судовому розгляду не підлягають та в цій часті закриває провадження по справі.

При цьому колегія суддів зазначає, що органи державної податкової служби, вказані в абзаці 1 статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. При цьому, висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені частиною першою статті 208 ГК України. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Згідно з частиною першою статті 208 ГК України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 Господарського кодексу України, а отже такі санкції повинні застосовуватись з врахуванням вимог статті 250 зазначеного кодексу, відповідно до якої адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Щодо договору №01/11, який був укладений між ПП "Тім сервіс"та ПП "Приватагро", предметом якого є купівля-продаж сої (далі Товар) в кількості 2 400,00 тон на загальну суму 2 304 000,00 грн. з яких 384 000,00 грн. ПДВ, колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу на наступне.

Для повного та всебічного вирішення спору по суті, судам попередніх інстанції необхідно з’ясувати та встановити, чи мали операції з реалізації товару за спірною угодою реальний характер, чи не мали підприємства (сторони угоди) ознаки фіктивності, чи була спрямована їх діяльність на отримання економічної вигоди від підприємницької діяльності, а не за рахунок неправомірного отримання коштів з Державного бюджету.

Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість'який передбачає, що право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Однак, при прийнятті судами рішень не було встановлено та не підтверджується матеріалами справи, що на момент виникнення господарських зобов’язань, ПП "Тім сервіс"та ПП "Приватагро"знаходились в Єдиному державному реєстрі, а також мали свідоцтво платника ПДВ.

Згідно з ч.1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Сторонами не надано а судами не витребувано докази, які б підтверджували або навпаки спростовували, що спірна угода була укладена відповідачами з метою заздалегідь суперечною інтересам держави, а не з будь-якою іншою, або наявності в діях відповідачів вини у формі умислу, оскільки вказані недоліки мають значення для правильного вирішення справи по суті.

Частина 2 статті 71 КАС України встановлює, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, частина 4 та 5 статті 11 даного Кодексу встановляє, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Згідно з частиною 5 вказаної статті вищезазначеного Кодексу (2747-15) суд може збирати докази з власної ініціативи.

Враховуючи викладене, колегія суддів наголошує на тому, що суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами тільки після того, як проведено всі дії, необхідні для повного та всебічного з’ясування обставин справи, перевірено всі вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, та вичерпано всі можливості збирання й оцінки доказів.

Таким чином, судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, оскільки вони постановлені на підставі неповно з’ясованих обставин у справі.

Зазначене свідчить про порушення судами вимог статті 159 КАС України, якою передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим –рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При новому розгляді справи суду слід врахувати зазначене, а також те, що згідно з частиною 1 статті 138 КАС предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення у справі.

Відповідно до частини 2 статті 227 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 210, 211, 220, 221, ч.2 ст. 227, 228, 229, 232 та ч.5 ст. 254 КАС України,

Касаційну скаргу ДПІ у Галицькому районі м. Львова задовольнити частково.

Постанову господарського суду Львівської області від 07.05.2007 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2007 року скасувати, провадження у справі щодо визнання угоди недійсною закрити, в частині застосування фінансових санкції справу направити на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.

постанова набирає законної сили з моменту проголошення.

За винятковими обставинами вона може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.