Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Гашицького О.В. (головуючий суддя, суддя-доповідач), Лиски Т.О.,

Рецебуринського Ю.Й., Сороки М.О., Штульман І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження за касаційною скаргою управління праці та соціального захисту населення Дебальцевської міської державної адміністрації Донецької області (далі – УПСЗН) на постанову Дебальцевського міського суду Донецької області від 1 квітня 2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2008 року справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до УПСЗН про визнання неправомірною відмови у виплаті грошової допомоги,

Звернувшись у лютому 2008 року до суду з цим позовом, ОСОБА_6 зазначав, що є інвалідом війни 3 групи і відповідно до частини п’ятої статті 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"(далі – Закон № 3551-ХІІ (3551-12) ) має право на отримання щорічно

до 5 травня разової грошової допомоги у розмірі 7 мінімальних пенсій за віком. Однак відповідачем зазначену грошову допомогу у 2007 році виплачено в розмірі

300 грн. відповідно до Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) (далі – Закон № 489-V (489-16) ). Вважаючи, що відповідач при нарахуванні та виплаті допомоги повинен керуватись Законом № 3551-ХІІ (3551-12) , позивач суд просив визнати дії відповідача неправомірними та стягнути з УПСЗН недоплачену разову грошову допомогу за 2007 рік в сумі 2570,42 гривні.

Постановою Дебальцевського міського суду Донецької області від 1 квітня

2008 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2008 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі УПСЗН, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити

нове рішення – про відмову в задоволені позову.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки

обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія дійшла висновку, що касаційна скарга

підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 є інвалідом

війни 3 групи, користується правом, передбаченим частиною п’ятою статті

13 Закону № 3551-ХІІ, на отримання разової грошової допомоги, яка виплачується щорічно до 5 травня. Зазначену допомогу у 2007 році ОСОБА_6 одержав

у розмірі 300 гривень.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6, суди попередніх інстанцій виходили з того, що для врегулювання спірних правовідносин

у цій справі пріоритетними є норми Закону № 3551-ХІІ (3551-12) , а не застосовані УПСЗН положення Закону № 489-V (489-16) , яким визначено виплату разової грошової допомоги категорії інвалідам війни 3 групи, до якої належить ОСОБА_6, у меншому

розмірі, ніж передбачено Законом № 3551-ХІІ (3551-12) .

Такий висновок зроблено судами з порушенням правил застосування норм матеріального права.

Частиною п’ятою статті 13 Закону № 3551-ХІІ передбачено, що інвалідам

війни 3 групи виплачується щорічна разова допомога до 5 травня у розмірі

7 мінімальних пенсій за віком.

Однак Законом № 489-V (489-16) (стаття 29) інвалідам війни 3 групи у 2007 році встановлено виплату цієї допомоги в розмірі 300 гривень.

Зазначений Закон у квітні 2007 року, коли ОСОБА_6 фактично отримав грошову допомогу, не було визнано в установленому законодавством України порядку неконституційним. Тобто на період виникнення спірних правовідносин,

які є предметом спору у цій справі, існували нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, однак по-різному встановлювали розмір щорічної

допомоги до 5 травня інвалідам війни 3 групи.

Отже, для правильного розв’язання цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який із цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у правовідносинах, що виникли.

Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює

пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп (v004p710-97) у справі про набуття чинності

Конституцією України (254к/96-ВР) зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика,

коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або

часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично

скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше".

За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України.

Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час розв’язання спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за

принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Виходячи з наведених положень Конституції України (254к/96-ВР) та рішення Конституційного Суду України, а також враховуючи, що нормами

Закону № 2285-ІV (2285-15) фактично змінено положення Закону № 3551-ХІІ (3551-12) , який діяв у часі

раніше, пріоритетними в цьому випадку є положення статті 29 Закону № 489-V. Зазначених обставин та норм матеріального права не врахували суди попередніх інстанцій під час розв’язання спору в цій справі, чим порушили правила

застосування норм матеріального права: помилково надали перевагу приписам

Закону № 3551-ХІІ (3551-12) .

З огляду на викладене рішення судів першої та другої інстанцій

підлягають скасуванню.

Відповідно до статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України

суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи

встановлені повно і правильно, однак суди першої та апеляційної інстанцій

порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до

ухвалення незаконного судового рішення.

З урахуванням вищевказаного судові рішення судів попередніх інстанцій

в частині визнання незаконною бездіяльності відповідача та стягнення на користь ОСОБА_6 С.М. 2570,42 грн. підлягають скасуванню з ухваленням нового

рішення – про відмову в позові.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Дебальцевської міської державної адміністрації Донецької області задовольнити.

Постанову Дебальцевського міського суду Донецької області від 1 квітня

2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2008 року скасувати.

Ухвалити нове рішення: відмовити ОСОБА_6 в задоволенні позовних вимог до управління праці та соціального захисту населення Дебальцевської міської державної адміністрації Донецької області.

постанова набирає законної сили з моменту проголошення, її може

бути оскаржено до Верховного Суду України у порядку провадження за

винятковими обставинами відповідно до положень статей 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.