К-24815/06 Про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника податку на додану вартість - 08.10.2008 Прийняття

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 29.03.2006 р., залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 30.0.2006 р., відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за заявою ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва, а позовну заяву повернуто позивачеві.

ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва подала касаційну скаргу, якою просить скасувати вказані ухвали, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення судів попередніх інстанцій, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, Господарський суд Миколаївської області виходив з того, що пунктом 6 розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) встановлено, що до початку діяльності окружних адміністративних судів господарські суди вирішують за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) тільки ті адміністративні справи, що підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) . Оскільки позов про визнання недійсними установчих документів приватного підприємства має бути поданий до його засновника – фізичної особи, а не до юридичної особи, то, виходячи з приписів статей 1, 2, 12, 18 та 21 Господарського процесуального кодексу України, справи, в яких сторонами мають бути фізичні особи, господарським судам не підвідомчі. При цьому, суд першої інстанції для підтвердження своєї позиції послався на справу №12/35/06 за позовом ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва до ТОВ "Махалакшмі" та ТОВ "ДАН" про визнання угоди недійсною, яка перебуває у провадженні Господарського суду Миколаївської області.

Суд апеляційного інстанції, погодившись з висновком суду першої інстанції щодо необхідності відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, свою позицію мотивував тим, що заявлений податковою інспекцією позов про визнання недійсними установчих документів і свідоцтва платника податку на додану вартість юридичної особи з підстав реєстрації підприємства на підставну особу не може розглядатися за нормами адміністративного судочинства, оскільки не належить до спорів, визначених ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, на які поширюється компетенція адміністративних судів. При цьому, суд апеляційної інстанції, виходячи із критерію поняття "суб’єкт владних повноважень", зазначив, що до таких спорів належать лише спори осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, у яких такий суб’єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов’язує цих осіб вчиняти певні дії тощо, спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління та спори з приводу укладення та виконання адміністративних договорів.

Суд касаційної інстанції не може визнати законними такі судові рішення судів попередніх інстанцій, оскільки вважає, що судами порушені норми матеріального і процесуального права, які призвели до неправильних правових висновків.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 17 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.1990 р. № 509-XII (у редакції Закону України від 12.01.2005 р. № 2322-IV (2322-15) ) органи державної податкової служби у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Державна податкова інспекція, звертаючись із позовом про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника податку на додану вартість, правовими підставами для такого позову визначає ст.ст. 42, 59 Господарського кодексу України, ст.ст. 2, 7, 9 Закону України "Про податок на додану вартість", ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", ст. ст. 17, 19, 50, 104 Кодексу адміністративного судочинства України.

Статтею 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15.05.2003 р. № 755-IVрегламентується порядок державної реєстрації припинення юридичної особи на підставі судового рішення, що не пов’язане з банкрутством юридичної особи.

Статтею 59 Господарського кодексу України визначаються способи припинення діяльності суб’єкта господарювання (шляхом реорганізації або ліквідації) та підстави припинення діяльності суб’єкта господарювання, зокрема частиною 6 передбачено, що суб’єкт господарювання ліквідується у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Отже, як вбачається з наведених положень законодавства, Господарським кодексом України (436-15) та Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (755-15) вжиті різні терміни для визначення такого правового інституту, як припинення юридичної особи. У Господарському кодексі України (436-15) вживаються терміни "скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання", "припинення діяльності суб’єкта господарювання". Водночас, Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" (755-15) вживає термін "припинення юридичної особи". Термін "припинення юридичної особи" вживається також у статті 104 Цивільного кодексу України.

Утім, усі зазначені вище нормативно-правові акти (частина 2 статті 33 Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", частина 2 статті 104, частина 5 статті 111 Цивільного кодексу України, частина 7 статті 59 Господарського кодексу України) пов’язують момент припинення юридичної особи (суб’єкта господарювання) з однією подією: внесенням до державного реєстру запису про припинення такої особи (суб’єкта господарювання).

Виходячи із приписів частини 4 статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення такої особи, тобто саме з моменту втрати юридичною особою цивільної правоздатності юридична особа є такою, що припинилася.

Викладене дає підстави для висновку, що будь-які позовні вимоги, спрямовані на втрату юридичною особою цивільної правоздатності, мають бути розцінені як вимоги про припинення юридичної особи, яка, в свою чергу, відповідає повноваженням органу державної податкової служби, а відповідно і компетенції адміністративних судів.

У розрізі наведеного, зокрема з огляду на визначені податковою інспекцією правові підстави для позову, зокрема норми законодавства, якими регламентується припинення юридичної особи, а не визнання недійсними установчих документів, суду слід було вжити заходів для з’ясування змісту фактичних заявлених позовних вимог, оскільки податковим органом вимоги про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника ПДВ могли бути сформульовані помилково.

Врахувати, що, у справі про припинення юридичної особи відповідачем є юридична особа, а не її учасники (засновники), оскільки учасники у порядку, встановленому законом та установчими документами, входять до складу вищого органу юридичної особи.

При цьому, виходити з того, що вимоги про визнання недійсними установчих документів, свідоцтва платника ПДВ не могли бути самостійними позовними вимогами, оскільки в силу вимог положень законодавства щодо припинення юридичної особи установчі документи, свідоцтво платника ПДВ, первинні документи суб’єкта господарювання підлягають правовій оцінці у справі за позовними вимогами про припинення юридичної особи. Визнання зазначених документів недійсними законом не вимагається. Висновок суду про невідповідність цих документів вимогам чинного законодавства має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

Суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про те, що позовну заяву не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті адміністративного провадження, виходили з помилкових мотивів, за яких судові рішення не можуть бути визнані законними. Більш того, суд першої інстанції послався на підтвердження своєї позиції на справу, яка жодним чином не стосується даного позову, що є неприпустимим з огляду на приписи частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Тому, суд касаційної інстанції вважає за правильне скасувати оскаржені судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження в адміністративній справі.

При вирішенні такого питання суди мають врахувати наведене, встановити наявність чи відсутність правових підстав для відкриття провадження в адміністративній справі.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі м.Миколаєва задовольнити.

Увалу Господарського суду Миколаївської області від 29.03.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 30.05.2006 р. скасувати, а справу направити до Господарського суду Миколаївської області для продовження розгляду.