Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

У серпні 2006 року Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з позовом до ПП ВКФ "Модуль МСБ" про стягнення 2866грн. 67 коп. – суми несплачених штрафних санкцій за недотримання у 2003 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, передбаченого ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Постановою Господарського суду Луганської області від 27.10.2006р., залишеною без змін ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 19.12.2006р., у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановленими по справі рішеннями судів Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права позивач ставить питання про скасування постанови Господарського суду Луганської області від 27.10.2006р. та ухвали Луганського апеляційного господарського суду від 19.12.2006р. та задоволення позовних вимог.

Так, скаржник вважає, що апеляційним судом невірно застосовано норми Господарського кодексу України (436-15) , а саме на його думку не можна віднести штрафні санкції за невиконання робочих місць для інвалідів до адміністративно-господарських санкцій відповідно до ст. 250 ГК України.

В запереченні на касаційну скаргу відповідач зазначає, що заявлена у позові штрафна санкція є адміністративно-господарською санкцією і її застосування обмежується строками, встановленими ст. 250 ГК України, а тому позивач пропустив строки звернення з позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодилась колегія суду апеляційної інстанції, виходив з того, що враховуючи положення ст. 250 Господарського кодексу України, термін застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, сплив.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон), для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.

Судами встановлено, що відповідач згідно поданої держаної звітності "Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів" (форма №10-ПІ поштова річна) за 2003 рік повинен був створити у 2003 році 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів (відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу 33 особи), а фактично на підприємстві не було працевлаштовано жодного інваліда.

Згідно вимог ст. 20 Закону, підприємства (об’єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднані), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. У зв’язку з цим, до відповідача повинні були нараховані штрафні санкції у розмірі 2866 грн. 67 коп.

Згідно зі статтею 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Статтею 19 цього Кодексу визначено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання в тому числі у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни. При цьому органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Види адміністративно-господарських санкцій, передбачені статтею 239 Господарського кодексу України, а саме органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб’єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Таким чином до правовідносин між роботодавцями та відділеннями Фонду про стягнення адміністративно-господарських санкцій застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

У відповідності із приписами п.4 "Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів", затвердженого Постановою КМУ від 28.12.2001р. № 1767 (1767-2001-п) , відповідач у даному випадку повинен був самостійно сплатити штрафні санкції за нестворення 1 робочого місця для працевлаштування інвалідів у 2003 році до 15.04.2004р., що зроблено не було.

Отже, факт вчинення відповідачем господарського правопорушення станом на 15.04.2004р. був очевидним для позивача.

Ця дата є днем виявлення Фондом порушення відповідача щодо своєчасного перерахуванням сум штрафних санкцій за нед одержання ним нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно із приписами ст. 250 ГК України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Суд апеляційної інстанції вірно вважав можливим застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій саме в межах шестимісячного строку, так як строк в один рік додатково враховується лише за умови не виявлення Фондом з якихось причин факту вчинення правопорушення, наприклад, через неподання підприємством встановлених форм звітності.

Враховуючи викладене, адміністративно-господарські санкції за недодержання відповідачем нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів могли бути застосовані лише в межах строку з 16.04.2004р. по 16.10.2004р.

Позов про стягнення з відповідача по даній справі заявлено 31.08.2006р., тобто із пропуском шестимісячного строку з дня виявлення правопорушення.

Згідно ч. 3 ст. 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судового рішення є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права та відсутні передбачені ст. 227 КАС України підстави для їх скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 220, 221, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів – залишити без задоволення, а постанову Господарського суду Луганської області від 27.10.2006р. та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 19.12.2006р.– без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в порядку ст.ст. 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.