Колегія суддів

Вищого адміністративного суду України в складі:

Панченка О.Н., Бутенка В.І., Панченка О.І., Сороки М.О., Штульмана І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1на ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 22 серпня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 жовтня 2006 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Запорізької області про скасування рішення атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Запорізької області про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, -

В лютому 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому вказував, що 29 вересня 2005 року і 3 жовтня 2005 року він складав відповідно письмовий та усний кваліфікаційні іспити в атестаційній палаті кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Запорізької області, маючи намір отримати свідоцтво про право па заняття адвокатською діяльністю.

Рішенням атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Запорізької області від 03.10.2005 року №34 заявнику було відмовлено у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю у зв'язку з нескладенням письмового іспиту.

ОСОБА_1 вважав, що обидва іспити склав добре, а тому йому безпідставно було відмовлено у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

У зв'язку з цим, просив суд скасувати вищезазначене рішення №34, поклавши на відповідача обов'язок ухвалити нове рішення про видачу йому свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, а також відшкодувати заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 2000,00 грн.

Ухвалою Бердянського міськрайонного суду від 22 серпня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 жовтня 2006 року, провадження по даній справі було закрито на підставі

п.1 ч.1 ст. 157 КАС України.

В касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами обох інстанцій Конституції України (254к/96-ВР) та норм процесуального права, просить ухвалені по справі судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд.

Заслухавши доповідача, перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з тих міркувань, що діючим законодавством не передбачено оскарження рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до суду, і, крім того, компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові відносини, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Колегія суддів апеляційного суду погодилася з такими висновками та залишила в силі рішення суду першої інстанції.

Проте, таких висновків суди дійшли без з'ясування дійсного змісту спірних правовідносин, визначення статусу відповідача та наявності у нього владних повноважень, що призвело до порушення норм процесуального права.

Так, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 17 КАС України до компетенції адміністративних судів віднесено спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України спір адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єктом владних повноважень згідно з пунктом 7 частини 1 статті 3 КАС України є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Порядок організації та діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій визначено Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженого Указом Президента України №155/3 від 5 травня 1993 року, статтею 5 якого передбачено, що формування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій та організаційне забезпечення їх діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міська рада.

Статтями 13-1 - 15 вказаного Положення визначені повноваження кваліфікаційно-дисциплінарної комісії.

З аналізу наведених норм вбачається, що відповідач наділений владними управлінськими функціями на основі законодавства, властивими лише йому, рішення якого поширюється на будь-яку особу, що звертається до нього, створюється шляхом обрання до нього членів за певною процедурою та на певний строк, що в свою чергу виключає наявність ознак добровільного громадського об'єднання.

А відтак, слід зробити висновок, що кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури підпадають під визначення, надане в п.7 ст. 3 КАС України, а тому входять до кола суб'єктів владних повноважень, дії яких можуть оскаржуватись в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) .

Крім того, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає за необхідне наголосити на тому, що згідно ч.1 статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно роз'яснення наданого Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.1997 р. №9-зп (v009p710-97) , частину другу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно роз'яснення наданого Рішенням Конституційного Суду України від 25.11.1997 р. №6-зп (v006p710-97) , частину другу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Таким чином, судами попередніх інстанцій позивача було позбавлено права на судовий захист, що є порушенням статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відповідно до ст. 227 КАС України, судові рішення у даній справі підлягають скасуванню, а справа направленню на новий судовий розгляд.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити.

Ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 22 серпня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 жовтня 2006 року - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання і може бути оскаржена за винятковими обставинами лише у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статтями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.