Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі суддів:

Бим М.Є., Гончар Л.Я., Гордійчук М.П., Кравченко О.О., Леонтович К.Г.

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Державного підприємства "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2006 року у справі №25/277-А за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка" про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів, -

У липні 2006 року Київське міське відділення ФСЗІ звернулося до суду з позовом до ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка" про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів у 2005 році.

Постановою Господарського суду м. Києва від 29 вересня 2006 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.

В касаційній скарзі ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення Київським апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке вважає законним та обґрунтованим.

Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Згідно ч.ч.1,2 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Статтею 20 вказаного Закону передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Відповідно до ст. 18 Закону працевлаштування інвалідів здійснюється органами центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, а саме зі "Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік" за формою 10-ПІ, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу – 545 осіб, фактично на підприємстві працювало 9 інвалідів, хоча повинно було бути працевлаштовано 22 інваліда.

Пунктами 5, 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №314 від 03.05.1995 р. (314-95-п) (яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин), зазначено, що підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів та інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Тобто, відповідно до чинного законодавства обов’язок відповідача створити робочі місця для інвалідів не супроводжується його обов’язком їх працевлаштувати.

Крім того, п. 14 Положення передбачено, що підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів; створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; запроваджують у разі потреби посади інструкторів-перекладачів для роботи з глухими працівниками; розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.

З листа Шевченківського районного центру зайнятості від 16.05.2006р. №756 вбачається, що відповідачем звіти за формою №3-ПН подавалися, однак в них не було зазначено про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що оскільки відповідачем не виконані вимоги закону щодо працевлаштування інвалідів, то суд апеляційної інстанції підставно задовольнив позов.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч.3 ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220-1, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Державного підприємства "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка" відхилити, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2006 року - залишити без змін.

Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає.