Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючого

Цуркана М.I.,

суддів:

Гуріна М.I.,

Ліпського Д.В.,

Федорова М.О.,

Юрченка В.В.,

при секретарі судового засідання Полинько Д.М.,

з участю представника позивача - Затірка С.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Агентство по торгівлі нерухомістю "Альянс-Таїрове" про стягнення штрафних санкцій, яка переглядається за касаційною скаргою Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 8 серпня 2006 року

у с т а н о в и л а :

У березні 2006 року Одеським обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду) заявлено позов до Приватного підприємства "Агентство по торгівлі нерухомістю "Альянс-Таїрове" (далі - Товариство) про стягнення штрафних санкцій розміром у 4688,23 грн. за порушення вимог статей 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) (далі - Закон) та "Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року №314 "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" (314-95-п) (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 року N 19 (19-2002-п) ) (далі - Положення) щодо нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2004 році.

Постановою Господарського суду Одеської області від 17 травня 2006 року позов задоволено.

З відповідача на користь відділення Фонду стягнуто 4688,23 грн. штрафних санкцій, а в доход держави - 51 грн. державного мита.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 8 серпня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано, а в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі відділення Фонду, з посиланням на порушення апеляційним судом норм матеріального права, просить скасувати рішення останнього та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке було скасоване помилково.

Заслухавши доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні скарги з таких підстав.

Правилами статті 19 Закону підприємствам встановлений норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих.

Відповідно із пунктом 14 Положення підприємства: у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів; створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; запроваджують у разі потреби посади інструкторів-перекладачів для роботи з глухими працівниками; розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.

Підприємство, де кількість працюючих інвалідів менша ніж установлено нормативом, зобов'язане щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції у розмірі середньорічної заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце незайняте інвалідом, відповідно із вимогами статті 20 Закону.

Судом першої інстанції встановлено, що середньооблікова чисельність штатних працівників Товариства у 2004 році становила 34 особи, тобто для інвалідів повинно бути створено одне робоче місце.

Також суд дійшов висновку, що відповідачем у 2004 році не створено жодного робочого місця для інвалідів, що є порушенням прав останніх та підставою для задоволення позову.

Скасувавши рішення і постановивши нове, про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції дійсні обставини справи з'ясував неповно, а тому висновок про обгрунтованість позову помилковий.

З таким твердженням апеляційного суду погоджується і колегія суддів Вищого адміністративного суду України.

З матеріалів справи, зокрема зі списку працюючих інваліді - штатних працівників, які були зайняті на підприємстві протягом 2004 року, вбачається що у відповідача працювала одна особа-інвалід, яка відпрацювала неповний календарний рік.

Оскільки передбачена Законом відповідальність настає у випадку не зайняття робочого місця інвалідом і не пов"язується з обов"язковою тривалістю роботи інваліда протягом всього календарного року, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

За таких умов, доводи касаційної скарги, зокрема і ті, де йдеться про порушення апеляційним судом вимог статті 19 згаданого Закону та пункту 14 Постанови є непереконливими і висновків, викладених в оскаржуваному рішенні, не спростовують.

За правилами частини першої статті 224 КАС України (2747-15) , якщо апеляційний суд не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Керуючись наведеним, статтями 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 8 серпня 2006 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України у строк та у порядку визначеними статтями 237 - 239 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .